Український першотравень на захист політв’язнів

Акція розпочалася з “Маршу за соціальну і національну справедливість”, який крокував  від Золотих воріт до Лук’янівського СІЗО, де сидять зараз політв’язні Ганна Сінькова і Сергій Костаков, а також, крім злочинців, багато жертв міліцейського бєспрєдєлу. Під Лук’янівським СІЗО відбувся концерт гурту “Вій”.

Попереду колони активісти несли великий банер “За пригнічених! Проти експлуататорів!”. Прапори були червоно-чорні і “холодноярські” – “Воля України або смерть!”.

Керував ходою голова профспілки “Народна солідарність” Олексій Кляшторний.

Учасники маршу скандували “Слава Україні! Героям слава!”, “Народу – повстання, владі – покарання!”, “Владу – трудящим, тоді життя покращим!”, “Український першотравень – свято боротьби!”, “Вибори – не вихід, вихід – боротьба!”, “Один за всіх, і всі за одного!”, “Свободу політв’язням!”, “Геть систему!”, “АСАВ!” та “антитабачне” гасло “Студент не кріпак, міністр – мудак!”.

Під час мітингу біля СІЗО Микола Коханівський запропонував зробити 9 травня ще одну акцію біля Лук’янівського СІЗО – з червоно-чорними прапорами і патріотичною музикою, а всіх справжніх (не енкаведешних) ветеранів закликав долучитися до неї. Також він, зауваживши силу-силенну оперативних камер, заприсягся 9 травня підтримати Ганну Сінькову тим, що особисто зірвати і спалити хоча б один червоний прапор, зняти це на відео і викласти на ЮТуб.

Ось що сказала Людмила Прокопівна Сінькова, бабуся Ганни:

Ганнині дід і прадід сиділи на Соловках. Їх розкуркулили, забрали все майно. Дід воював, залишив там ноги – для того, щоб комуністи тепер жирували. Щоб вони жили розкішно, і оце їх оплот – поставили собі пам’ятник Слави, крокують тут по алеї, гарцують, ввечері поминають коньяками та ікрою, а про ветеранів, про справжніх героїв – вони зовсім про це забули, і взагалі не вважають їх за людей – як і “петеушників”, і робочих – вони для них не люди, а бидло.
Мені, як бабусі, страшно було, що дитина наважилась на таке. Краще б я замість неї пішла б, і відсиділа у тюрмі. Я комуністів боюся з народження. Я в центрі міста прожила, у нас у дворі у всіх дітей в тюрмі сиділи батьки, діди… Ми боялися, ми жили в комуналках і змалечку, на генетичному рівні боялися. І вона насмілилась на дуже відчайдушний вчинок. Її спонукало те, що її безногий прадід – обох ніг не було – він 25 років їздив на комісію, щороку перевіряли, чи ноги у нього не виросли, щоб продовжити йому інвалідність. Він отримував мінімальну пенсію, бо в нього не було трудового стажу, тому що ноги на війні йому відірвало у 18 років. Він у злиднях прожив життя, ледве виховав дітей.
На Солом’янському цвинтарі у нас поховані є. І мама з дитинства мене водила, ми клали квіти тим, кого замучили фашисти. А коли побудували там апеляційний суд, ми прийшли одного дня покласти квіти, а хрести з тих могил повикидали за паркан, тому що там проклали дорогу, щоб суддям було зручніше під’їздити до місця роботи. І там оця суддя, Марія Приндюк, саме відправила Аню сюди в СІЗО.
…У багатьох містах, в т.ч. у Росії, і в Пирятинському районі на тих вогнях бомжі гріються і готують собі їсти. Ці бомжі – онуки тих героїв, які на війні захищали і робили прекрасне життя нашим комуністам.
Кажуть, ми перемогли. Як же ми перемогли, якщо у ту Германію, до фашистів, з’їхалися і холокостівці, і вже там жити людям ніде, тому що всі комуністи туди своїх дітей відправляють? Бо там добре жити. А ми, переможці, живемо у таких умовах, що внукам і правнукам отих героїв тільки і місце у Лук’янівській тюрмі. Якщо пикне, підніме голос, відкриє рота – у Лук’янівську тюрму. І зараз влада так повертає, що, може, і ви будете у такому становищі колись.
Коли я була дитиною, у нас був сусід КДБіст. І у нього була хатня робітниця, у неї 12 дітей сиділи в тюрмах за те, що вони пройшли війну і хотіли якоїсь справедливості.
Так що думайте, молодь. Мені дуже жаль моєї внучки, у нас було достатньо героїв в сім’ї, і мені б не хотілося, щоб ще моя онучка таке геройство проявляла. Але я ніяк не засуджую її. Вони зробили те, що ми здрейфили, забоялися зробити. Ми мовчали і боялися рота роззявити. А молодь зараз піднімається і правильно робить. Тому що якщо зараз ви не поставите їх на місце, то вони вас усіх по одному посадять у цю Лук’янівську тюрму. У них є ще багато тюрем, вони всі стоять на замочках, і вони для вас готові.

На акції був присутній Едуард Андрющенко – приїхав до Києва на наукову конференцію і, звісно ж, прийшов на акцію в підтримку політв’язнів.

Також хочете козирнути красивим банером на акції? Тоді читайте наш інструктаж про те, як без особливих витрат зробити банер самотужки.